Застосування антигістамінних препаратів при хронічній спонтанній кропив'янці

Застосування антигістамінних препаратів при хронічній спонтанній кропив'янці

M. Sharma1, C. Bennett2, S.N. Cohen3, B. Carter4

1Department of Dermatology, Derby Hospitals NHS Foundation Trust, London Road Community Hospital, Derby, UK. 2Centre for Technology Enabled Health Research (CTEHR), Coventry University, Coventry, UK. 3Nottingham University Hospitals NHS Trust, Nottingham, UK. 4Institute of Primary Care & Public Health, Cardiff University School of Medicine, Cardiff, UK

Кропив’янка (КР) характеризується появою сверблячих висипань червоного кольору у вигляді пухирів, що височіють над рівнем шкіри, колір яких блідне при натисканні. Основним симптомом є свербіж, часто досить інтенсивний. Окремі пухирі, як правило, дозволяються протягом 24 год., з появою нових висипань на різних частинах тіла навіть після дозволу первинних висипань, можуть зберігатися. У деяких випадках поява пухирів супроводжується значним набряком, що дістав назву ангіоневротичний. Якщо висипання при КР продовжуються протягом 6 і більше тижнів, стан розцінюється як хронічна кропив'янка (ХКР; James et al., 2011; Sarbijt et al., 2014). Хронічна спонтанна кропив'янка (ХСК) може виникнути у будь-якому віці (Hellgren et al., 1972). Нещодавні публікації повідомляють про захворюваність у діапазоні від 0,5% до 1% (Maurer et al., 2011), співвідношення жінок та чоловіків – 2:1 (Gaig et al., 2004).

Ретельний збір анамнезу та обстеження є надзвичайно важливими, проте основну причину ГКР у більшості пацієнтів встановити неможливо (Grattan et al., 2001; Charlesworth et al., 2002). У таких випадках раніше встановлювали діагноз "Хронічна ідіопатична кропив'янка". Цей термін був замінений на діагноз «Хронічна проста кропив'янка» для включення пацієнтів з аутоімунною природою захворювання з циркулюючими антитілами, здатними зв'язуватися з опасистими клітинами, викликаючи тим самим вивільнення гістаміну та утворення пухирів. Пацієнти цієї групи складають близько 30% осіб з ГКР, при цьому вони реагують на лікування так само, як і пацієнти з неімунною природою захворювання (Hauser et al., 2003). В даний час використовують термін ГСК (Maurer et al., 2013), що описує механізм розвитку, а не рівень знань про патогенез захворювання. Якщо причина КР встановлена, кращим терміном є індукована кропив'янка. Насправді термін ХСК поєднує раніше встановлені діагнози хронічної ідіопатичної чи простий КР. Існуюча література переважно використовує ці застарілі терміни. Тому ми вважали за доцільне включити такі дослідження, дотримуючись при цьому терміна ХСК протягом усього огляду.

Ступінь тяжкості КР різна серед пацієнтів із ХСК: у деяких спостерігається кілька загострень щодня протягом багатьох місяців, у інших – висипання з'являються щотижня чи місяць. Стан може бути виснажливим, особливо при частих загостреннях. Неможливість передбачити виникнення загострення та визначити причину часто стає причиною зниження якості життя.

Існують повідомлення, що після 10 років захворювання принаймні 20% хворих, як і раніше, страждають від нього (Champion et al., 1969; Humphreys et al., 1998), у половини пацієнтів з ГКР та ангіоневротичним набряком захворювання тривало принаймні 5 років (Champion та ін., 1969). Тим не менш, це захворювання рідко буває довічним, а результати недавніх досліджень демонструють високу ймовірність ремісії (Kozel et al., 2001).

Метою лікування ХБК є повне придушення активності кропив'янки.

У деяких пацієнтів може бути досягнуто лише симптоматичне покращення за рахунок зниження ступеня тяжкості та частоти рецидивів. H1-антигістамінні препарати (АГП) складають основу терапії ХСК, забезпечуючи полегшення симптомів для багатьох пацієнтів. Більш ранні АГП I покоління (наприклад, гідроксизин) більше не рекомендуються для використання при ГКР, оскільки вони мають більш виражений седативний ефект і високий ризик побічних ефектів (сухість у роті, нечіткість зору, головний біль, глаукома, затримка сечі), ніж нові АГП ІІ покоління (наприклад, цетиризин).

Іноді контролю захворювання необхідний прийом АГП протягом тривалого часу. Для отримання достатнього контролю над симптомами КР можуть знадобитися високі дози АГП. Небажані явища прийому АГП різні, іноді пацієнти краще переносять один АГП, ніж інший (Nolen et al., 1997). Так, терфенадин та астемізол пов'язані з виникненням порушень серцевого ритму (DuBuske et al., 1999) у невеликої кількості людей, тому продажі цих препаратів було зупинено. При важких загостреннях ХКР важливу роль невідкладної допомоги грають пероральні кортикостероїди.

Для лікування випадків ХСК, що важко піддаються, використовують H2-АГП (також відомі як антагоністи, або блокатори Н2-рецепторів), наприклад, ранітидин (препарат зазвичай застосовується при захворюваннях шлунка з підвищеною кислотністю; Fedorowicz et al., 2012). Як інші методи терапії можуть також використовуватися антагоністи лейкотрієнових рецепторів (АЛТР) – монтелукаст, імуносупресивні препарати (циклоспорину), елімінаційні дієти з винятком певних продуктів харчування, доксепін, моноклональні антитіла до IgE (омалізумаб).

ХБК може важко піддаватися лікуванню. Багато пацієнтів не отримують достатньої відповіді на вперше призначений препарат, таким чином необхідні рекомендації щодо призначення конкретних АГП, їх дозування та ймовірності отримання терапевтичної відповіді. Оскільки лікування зазвичай спрямоване на зниження ступеня тяжкості симптомів та покращення якості життя осіб з ГСК, важливим для цього огляду є оцінка якості життя пацієнтів.

Було проведено низку рандомізованих контрольованих випробувань (РКД), пов'язаних з використанням АГП при ГСК, під час яких вивчали:

  • порівняння АГП щодо ефективності;
  • порівняння ефективності комбінованої терапії та монотерапії;
  • порівняння ефективності терапії стандартними та високими дозами;
  • тривалість позитивних ефектів від H1-АГП;
  • ризики та небажані явища (НЯ) при використанні H1-АГП у лікуванні пацієнтів із ХСК;
  • вплив терапії ХСК на якість життя.

Автори надали оцінку рівня та якості доступних на даний момент доказів та визначили галузі, що вимагають подальших досліджень.

Мета дослідження – оцінити ефективність та безпеку Н1-АГП при ХСК.

Матеріали та методи дослідження

В огляд включили тільки РКД, в яких оцінювалася ефективність H1-АГП порівняно з плацебо або активним препаратом (в тому числі іншим Н1-АГП), а також РКІ порівняння різних доз. Дослідження з іншим дизайном не включали.

У РКД брали участь пацієнти будь-якого віку (діти та дорослі) з клінічно діагностованою ХСК.

Критерії виключення:

  • КР тривалістю менше 6 тижнів;
  • імунокомплексна КР (васкуліт, сироваткова хвороба);
  • папульозна КР;
  • ангіоневротичний набряк без пухирів;
  • контактна КР;
  • фізична, холінергічна КР;
  • КР із чітко визначеним причинним фактором (наприклад, лікарська);
  • КР у складі аутоімунного синдрому (наприклад, синдром Макла - Уельсу, синдром Шніцлера).

В рамках РКД досліджувані приймали H1-АГП I (так звані седативні) або II покоління (так звані неседативні), що використовуються в даний час, у будь-якій дозі (включаючи одночасне застосування топічних препаратів та агоністів Н2-рецепторів). Ми виключили дослідження із застосуванням тільки терфенадину та астемізолу, оскільки ці препарати були виведені з фармакологічного ринку через проблеми безпеки їх застосування. Препарати застосовували як моно-, так і у складі комбінованої терапії. Як препарат порівняння використовували плацебо або активний препарат.

Тривалість терапії визначалася так:

  • короткострокова (до 2 тижнів);
  • середньої тривалості (від 2 тижнів до 3 місяців);
  • довгострокова (більше 3 місяців).

Первинні критерії результату:

  • частка пацієнтів дослідження з повною роздільною здатністю симптомів КР при прийомі Н1-АГП;
  • частка учасників дослідження з гарною або дуже гарною відповіддю на терапію H1-АГП.
  • частка пацієнтів з вираженим покращенням якості життя на ≥ 50% при прийомі H1-АГП.

Вищевказані критерії засновані головним чином на результатах самостійного заповнення опитувальників пацієнтами через минущий характер кропив'янки.

Вторинні критерії результату:

  • вираженість НЯ (достатня для відміни лікування);
  • незначні НЯ за повідомленнями учасників досліджень, що не потребують скасування лікування;
  • частка пацієнтів із рецидивом протягом 1 міс після припинення прийому Н1-АГП.

При виборі методу пошуку досліджень нашою метою було визначити всі відповідні РКД незалежно від мови або статусу публікації (опубліковані, неопубліковані, що продовжуються).

Електронний пошук проводився за наступними базами даних до 3 червня 2014 р.:

  • Cochrane Skin Group Specialised Register;
  • Cochrane Central Register of Controlled Trials (CENTRAL) (2014, випуск 5);
  • MEDLINE через OVID (з 1946 р.);
  • EMBASE через OVID (з 1974 р.);
  • PsycINFO через OVID (від 1806 р.).

Пошук за реєстрами клінічних випробувань проводили за даними, внесеними до 9 червня 2014 р.:

  • metaRegister контрольованих досліджень (www.controlled- trials.com);
  • реєстр поточних досліджень US National Institutes of Health (www.clinicaltrials.gov);
  • реєстр клінічних досліджень Австралії та Нової Зеландії (www.anzctr.org.au);
  • міжнародна платформа реєстру клінічних випробувань Всесвітньої організації охорони здоров'я (www.who.int/trialsearch);
  • реєстр клінічних досліджень Євросоюзу (www.clinicaltrialsregister.eu).

Для перших трьох реєстрів у списку ми використовували наступний пошуковий запит: "chronic idiopathic urticaria AND anti-histamine AND placebo". Для реєстру клінічних випробувань ЄС та Всесвітньої організації охорони здоров'я ми використали фразу "chronic idiopathic urticaria".

Також була перевірена бібліографія оглядів щодо лікування осіб з ГСК для пошуку посилань на відповідні РКД.

Окремий пошук визначення НЯ при застосуванні досліджуваних препаратів не проводився. Було розглянуто НЯ, описані у включених дослідженнях. Також проаналізували бібліографію оглядових статей для пошуку додаткових посилань на відповідні повідомлення про НЯ.

В даний огляд включили тільки РКД, що оцінюють дію H1-АГП при ХКР.

Результати дослідження

Ми визначили 1 080 звітів про проведені дослідження до червня 2014 р. в результаті пошуку електронною базою даних. Додатково було знайдено 45 звітів у базах даних клінічних випробувань, що продовжуються, і бібліографічних джерелах. З 1125 звітів виключили 841 після аналізу назв та резюме досліджень. Детально вивчено 284 звітів, що залишилися: 16 з них були недоступні у повнотекстовому форматі, 14 досліджень тривали (вони будуть включені в оновлену версію огляду), 169 досліджень (і відповідні їм 172 звіти) були виключені. Інші 82 звіти описували 73 дослідження, які були включені в остаточний аналіз.

Загальна кількість учасників досліджень становила 9759 осіб. До їх складу входили групи дорослих (страше 18 років) або змішані групи дорослих та підлітків (старше 12 років). Більшість учасників були жіночої статі.

Критерії включення були строго обмежені ХСК (або еквівалентними їй хронічною ідіопатичною або простою КР) із тривалістю перебігу до 6 тижнів включно. У дослідженні Hjorth та ін. (1988) діагноз було описано неточно, дослідники могли включити кілька учасників із атопическим дерматитом. У дослідженні Wang та ін. (2012) тривалість захворювання та симптоми були порівнянними, проте не вказані точно. Дослідження Dakhale та ін. (2014); Finn та ін. (1999); Grant та ін. (1988); Kaplan та ін. (2005); Monroe та ін. (2003); Nelson та ін. (2000); Ortonne та ін. (2004) та Pons-Guiraud et al. (2006) виключали учасників, які не спостерігали у відповідь прийом АГП, а дослідженні Ghosh et al. (1990) всі учасники були рефрактерні до АГП.

Н1-АГП поділяють на препарати І та ІІ покоління залежно від їх хімічної структури та характеристик. АГП I покоління можуть викликати седацію і можуть використовуватись для лікування розладів сну, пов'язаних із свербінням. АГП II покоління мають менший седативний ефект, оскільки молекули препарату менше проникають через гематоенцефалічний бар'єр. Незважаючи на це вони не позбавлені можливості надавати седативну дію, а деякі з них (головним чином терфенадин і астемізол) можуть викликати серцеву аритмію. Для опису деяких нових АГП використовують термін АГП ІІІ покоління. Ця назва не прийнята повсюдно, оскільки ці препарати докорінно не відрізняються більш ранніми препаратами за критеріями бажаних і небажаних ефектів (Holgate et al., 2003).

До цього аналізу увійшли такі препарати:

  • АГП I покоління: гідроксизин, фенірамін;
  • АГП II покоління: цетиризин, дезлоратадин, ебастин, емедастин, фексофенадин, левоцетиризин, лоратадин, кетотифен, мізоластин, рупатадин.

Дослідження Di Lorenzo та ін. (2004) використовувало монтелукаст (АЛТР) як препарат порівняння з дезлоратадином. Ghosh та ін. (1990) використовували як препарат порівняння доксепін, трициклічний антидепресант з антигістамінною активністю.

Порівняльні дослідження лоратадину 10 мг та цетиризину 10 мг

Було знайдено 2 дослідження порівняння лоратадину та цетиризину (Patel et al., 1997; Yin et al., 2003; n = 103). Незалежні один від одного випробування повідомили про схожі результати щодо частки пацієнтів з повним пригніченням активності КР.

Первинним результатом була частка учасників з повним придушенням активності КР під час прийому Н1-АГП.

При терапії протягом короткого періоду часу (Patel et al., 1997) статистично значущої різниці між групами не спостерігали (відносний ризик (ОР) 1,13; 95% довірчий інтервал (ДІ) 0,64–2,01; n = 37 ;I2 = 0%).

При терапії протягом середнього періоду часу (Yin et al., 2003) статистично значущої різниці між групами не було (ВР 1,01; 95% ДІ 0,69-1,47; n = 103; I2 = 0%). При об'єднанні даних обох досліджень метааналіз (ОР 1,05; 95% ДІ 0,76–1,43; n = 103; I2 = 0%) підтверджено відсутність статистично значущої різниці у відсотковому співвідношенні повного придушення активності КР. Дані Yin та ін. (2003) свідчать, що пропорція учасників з гарною та чудовою відповіддю на терапію склала 10 з 31 у групі лоратадину та 11 з 34 у групі цетиризину.

Порівняльні дослідження цетиризину та плацебо

У 4 дослідженнях вивчалося застосування цетиризину порівняно з плацебо (Breneman et al., 1995; Breneman et al., 1996; Go et al., 1989; Kalivas et al., 1990).

Як один з первинних результатів прийняли частку учасників з повним придушенням активності КР під час прийому Н1-АГП.

При терапії протягом короткого періоду часу (Go et al., 1989) (n = 56) відзначена статистично значуща різниця в групах цетиризину 10-20 мг та плацебо (ОР 2,80; 95% ДІ 1,17-6,73) . При терапії протягом середнього періоду часу (Breneman et al., 1995; n = 122) відзначена статистично значуща різниця у групах цетиризину 10-20 мг та плацебо (ОР 2,66; 95% ДІ 1,2-5,9).

При об'єднанні результатів цих двох досліджень метааналіз встановлено, що в 32 з 88 учасників групи цетиризину і в 12 з 90 учасників групи плацебо спостерігалося повне купірування висипів після лікування (ОР 2,72; 95% ДІ 1,51-4,91; P <0,001;I2 = 0%). Таким чином, отримані докази достатньої сили того, що цетиризин підвищує ймовірність повного усунення симптомів КР.

Також як первинний результат визначали частку учасників з гарною або відмінною терапевтичною відповіддю при прийомі Н1-АГП. Дослідження Breneman та ін. (1995) повідомило про те, що хороша або відмінна терапевтична відповідь спостерігалася у 45 з 60 та 29 з 62 учасників груп цетиризину та плацебо, відповідно (Р = 0,001).

Вторинним результатом була частота важких НЯ, які викликали необхідність припинення терапії. При терапії протягом короткого періоду часу (Breneman et al., 1995; Breneman et al., 1996) (n = 247) статистично значущої різниці між групами не було помічено (ОР 4,6; 95% ДІ 0,79–26, 67). При терапії протягом середнього періоду часу (Kalivas et al., 1990) (n = 142) також не спостерігалося статистично значущої різниці (ОР 1,06; 95% ДІ 0,07-16,59).

У метааналізі, що включає три дослідження (Breneman et al., 1995; Breneman et al., 1996; Kalivas et al., 1990), брали участь 389 пацієнтів, 7 з них залишили дослідження через НЯ після прийому цетиризину, 2 – після прийому плацебо (ВР 3,00; 95% ДІ 0,68-13,22; р = 0,15; I² = 0%). Такі результати не можуть свідчити про те, що цетиризин пов'язаний із підвищеним ризиком припинення терапії через НЯ.

Порівняльні дослідження цетиризину 10 мг та фексофенадину 180 мг

В одному дослідженні вивчали ефективність та безпеку цетиризину 10 мг у порівнянні з фексофенадином 180 мг (Handa et al., 2004).

Як один з первинних результатів прийняли частку учасників з повним придушенням активності КР під час прийому Н1-АГП. Важливим відкриттям було те, що на 4-му тижні у 27 із 59 учасників групи цетиризину спостерігалося повне придушення активності КР порівняно з 2 із 57 учасниками групи фексофенадину (р<0,001). Автори дослідження повідомляють про більшу кількість пацієнтів з частковою терапевтичною відповіддю, що становить приблизно 19 осіб у кожній групі. У 6 учасників групи цетиризину та 24 – фексофенадину поліпшення не спостерігалося.

Як вторинний результат у цьому дослідженні прийняли мінімальні НЯ за повідомленнями учасників, які не вимагають відміни терапії. Мінімальні НЯ, що відзначалися в групі цетиризину, включали сонливість (n = 4), запор (n = 3), біль в епігастрії (n = 2) та кашель (n = 2). У групі фексофенадину на сонливість скаржилося 2 пацієнти, на головний біль, набряки нижніх кінцівок та біль у ділянці живота скаржився 1 пацієнт.

Сравнительные исследование цетиризина 10 мг и левоцетиризина 5 мг

В исследовании Yin et al. (2003) проводили сравнение эффективности и безопасности цетиризина 10 мг и левоцетиризина 5 мг. Полное подавление активности КР через 28 дней терапии цетиризином возникло у 16 из 22 участников, левоцетиризином – у 19 из 22 участников (р = 0,309). Еще у 2 пациентов группы цетиризина и 1 – группы левоцетиризина наблюдали хороший ответ без полного исчезновения элементов сыпи. В целом не было отмечено статистически значимой разницы в клинической эффективности между двумя группами (р > 0,05). Ни один пациент не прекратил участие в исследовании по причине НЯ.

Порівняльні дослідження цетиризину 10 та мізоластину 10 мг

За результатами дослідження Yin та ін. (2003) повідомляється, що повне усунення висипів при застосуванні цетиризину спостерігалося у 21 з 34 учасників, при застосуванні мізоластину – у 20 з 30 пацієнтів (р = 0,600). При цьому ще у 11 у групі цетиризину і 9 у групі мізоластину відзначено хорошу терапевтичну відповідь.

Дослідження ефективності комбінації цетиризину 5 мг та гідроксизину 25 мг при порівнянні з плацебо

Wan та ін. (2009) провели дослідження порівняння ефективності комбінації АЛТР та Н1-АГП, Н1-АГП та антагоністів Н2-рецепторів, двох Н1–АГП та плацебо у лікуванні пацієнтів з ГСК. Повідомлялося, що 7 із 30 учасників, які приймали цетиризин та гідроксизин, та 0 із 30 учасників, які приймали плацебо, продемонстрували хорошу або відмінну відповідь після середнього періоду тривалості терапії (р = 0,01). Автори зробили висновок, що комбінація АЛТР та Н1-АГП може бути успішною у пацієнтів з ГСК і порівняно легко переноситься. За результатами цього невеликого дослідження краща ефективність досягнута прийому комбінації Н1-АГП і антагоністів Н2-рецепторів.

Обговорення результатів дослідження

Цей огляд включав 9759 учасників 73 РКИ. Проводили огляд ефективності та безпеки терапії КР, тривалістю понад 6 тижнів, за винятком випадків індукованої КР. Щоб уникнути виключення численних релевантних досліджень, аналіз включали ті, які чітко констатували діагноз ХСК (або хронічна ідіопатична або проста КР), за умови, що в тексті дослідження немає протиріч.

Усі дослідження проводилися в умовах вторинної медичної допомоги, яка включає лікарні, науково-дослідні та дерматологічні центри. Вік учасників становив від 18 років або від 12 років і більше, більшість із них були жіночої статі.

У 17 дослідженнях вивчали короткострокову відповідь на лікування тривалістю до 2 тижнів, у 55 дослідженнях оцінювали середньострокову відповідь (від 2 тижнів до 3 місяців). В одному з досліджень не згадували про тривалість лікування та подальшого спостереження. Жодне дослідження не вивчало довгострокову відповідь (після 3 місяців). ХБК може турбувати протягом багатьох років, важливим моментом для майбутніх досліджень було б вивчення довгострокової відповіді на терапію.

Спостерігалася значна варіабельність у препаратах лікування та порівняння, що обмежило кількість проведених метааналізів. Через непорівнянність результатів досліджень здебільшого об'єднання даних було неможливим. Тільки в 10 випадках з 23 була можливість об'єднання даних в метааналіз. Таким чином, більшість наших висновків ґрунтуються на результатах поодиноких випробувань.

Наявні дані свідчать, що деякі АГП є більш ефективними, ніж плацебо щодо повного придушення активності кропив'янки. Показовим прикладом є цетиризин 10 мг при терапії протягом короткого та середньої тривалості періоду часу.

Левоцетиризин 20 мг протягом короткого періоду може бути ефективним для повного придушення активності КР (Hoxha et al., 2011). Проте дослідження Hoxha та ін. (2011) було опубліковано тільки як тези конференції, більш повна доповідь або подальша інформація недоступна на момент написання цього огляду. Дослідження Nettis та ін. (2006) стверджує, що 5 мг левоцетиризин більш ймовірно призведе до повного придушення активності КР при терапії протягом середньої тривалості періоду часу, ніж короткого терміну. Враховуючи, що ця інформація була отримана лише з двох досліджень, у кожному з яких є деякі фактори ризику помилок, можливо, слід використовувати левоцетиризин більш тривало.

Рупатадин у дослідженні Gimenez-Arnau та ін. (2007) був ефективний (хороша або відмінна терапевтична відповідь) у дозі 10 мг або 20 мг порівняно з плацебо. Проте статистично значущої різниці між групами різних доз рупатадину не було відзначено.

Метааналіз відповіді на лікування лоратадином 10 мг свідчить про те, що його ефективність істотно не відрізнялася від плацебо при терапії терміном до 3 міс за критерієм хорошої або відмінної відповіді (Belaich et al., 1990; Monroe et al., 1992).

Дослідження порівняння дезлоратадину та плацебо встановили можливий зв'язок між дозою, тривалістю терапії та відповіддю: короткий період терапії низькими дозами препарату (5 мг) привів до аналогічних плацебо результатів, проте тривала терапія низькими дозами (5 мг) або коротка терапія високими дозами (2 сприяли вищому рівню повного придушення активності КР. У дослідженні Hoxha та ін. (2011) дезлоратадину 5-20 мг порівняно з лівоцетиризином 5-20 мг автори дійшли висновку, що збільшення дози в 4 рази в обох групах активного лікування призвели до підвищення ефективності без шкоди для безпеки. Левоцетиризин виявився ефективнішим, ніж дезлоратадин (р<0,02).

При порівнянні двох активних препаратів не було статистично значущої різниці між групами лоратадину 10 мг та цетиризину 10 мг при терапії протягом короткого та середньої тривалості часу у забезпеченні повного усунення висипів (Patel et al., 1997; Yin et al., 2003).

Аналогічно при порівнянні лоратадину 10 мг і дезлоратадину 5 мг, а також лоратадину 10 мг і мізоластину 10 мг статистично значимих відмінностей у рівнях повного пригнічення активності КР, хорошої і відмінної терапевтичної відповіді між групами протягом середнього терміну терапії не було відзначено. , 2002; Zou et al., 2002; Guo et al., 2003; Liu et al., 2003; Liu H-N et al., 1990; Yin et al., 2003). Лоратадин 10 мг у порівнянні з емедастином 2 мг (одне дослідження, n = 161) показав відсутність статистично значущої різниці в рівнях повного придушення активності КР, хорошої або відмінної терапевтичної відповіді, відміни препарату через НЯ (Pons-Guiraud et al., 2006).

Було досліджено частоту НЯ, що призводять до скасування терапії. Істотних відмінностей у частоті НЯ порівняно з плацебо у середньостроковій перспективі не спостерігалося для цетиризину (5–20 мг; Breneman et al., 1995; Breneman et al., 1996; Kalivas et al., 1990), дезлоратадину (5 мг) ( Monroe et al., 2003; Nettis et al., 2004; Ring et al., 2001) і гідроксизину (25 мг) (Breneman et al., 1996; Kalivas et al., 1990).

При порівнянні частоти відміни терапії для двох активних препаратів не було відзначено відсутність суттєвих відмінностей між групами лоратадину 10 мг та мізоластину 10 мг (Leynadier et al., 2000; Liu et al., 2003), лоратадину 10 мг та емедастину 2 мг Guiraud et al., 2006), цетиризину 10 мг та гідроксизину 25 мг (Breneman et al., 1996), цетиризину 5 –25 мг та гідроксизину 25 мг (Kalivas et al., 1990).

У двох дослідженнях (Guo et al., 2003; Liu et al., 2003) оцінювали якість життя, при цьому статистично значущої різниці між групами лоратадину 10 мг та мізоластину 10 мг у частці учасників з покращенням якості життя на 50% і більше не було.

Висновки

Цей огляд представляє докази, що підтверджують ефективність H1-АГП порівняно з плацебо у лікуванні ГСК. Було визначено дещо ефективніших порівняно з плацебо АГП при використанні у стандартних дозах. Якість доказів НЯ була низькою, проте можна з упевненістю стверджувати, що учасники, як правило, переносили ці препарати добре.

При застосуванні різних АГП спостерігалося зниження тяжкості симптомів різного ступеня. Лише деякі дослідження оцінювали вплив АГП на якість життя пацієнтів із КР.

На основі зібраної бази даних та аналізу очевидно, що чіткої відповіді щодо того, чи є один АГП ефективніший та безпечніший за інший, отримати неможливо. Зважаючи на якість випробувань, їх форми звітності, значні відмінності порівнюваних груп, низьку можливість об'єднання результатів у метааналіз, необхідно визначити конкретні алгоритми лікування.

Загалом цетиризин у дозі 10 мг один раз на добу протягом короткого та середнього періоду лікування був визнаний ефективним у повному пригніченні активності КР. Проте у 3 із 4 випробувань присутні фактори, що передбачають високий ризик помилок. У двох випробуваннях лоратадину 10 мг один раз на добу порівняно з плацебо не вдалося продемонструвати ефективність, був ризик помилок. У двох дослідженнях цетиризину та лоратадину відмінностей у їх ефективності не було. Цетиризин та лоратадин пропонують достатню ефективність, низьку ціну та доступність для придбання.

Доцільно розглядати цетиризин як препарат першої лінії на лікування ХСК.

Клінічна ефективність (повне пригнічення симптомів КР) може бути отримана при використанні дезлоратадину 5 мг один раз на добу, принаймні, протягом середнього терміну тривалості терапії та дезлоратадину 20 мг протягом короткого періоду лікування. Знову ж таки ризик помилок у випробуваннях цього препарату був значним.

Левоцетиризин у дозі 5 мг один раз на день у середньостроковій перспективі, може бути ефективним у досягненні повної свободи від ГСК. Цей висновок ґрунтується на результатах лише трьох випробувань. Доказів ефективності збільшення дози до максимальної (20 мг на добу) недостатньо. Частою практикою є використання різних H1-АГП у дозах, що перевищують схвалені значення, особливо в Європі, де це рекомендовано керівництвом (Zuberbier et al., 2012). Ми включили дуже мало РКД, що оцінюють ефективність таких дій, і не знайшли достатніх доказів підтримки такої практики, особливо протягом тривалого періоду. Максимальна схвалена доза цетиризину та лоратадину становить 10 мг один раз на добу, лівоцетиризину та дезлоратадину – 5 мг один раз на добу.

Ми включили в огляд випробування інших препаратів, проте їх дані недостатні для надання висновків щодо їх відносної ефективності. Крім того, нечасто у випробуваннях оцінювали ефективність комбінації АГП у звичайних або високих дозах. Незважаючи на те, що такі призначення мають місце у клінічній практиці, у нас немає жодних підстав для надання таких рекомендацій.

Реферативний огляд статті за матеріалами "H1-antihistamines for chronic spontaneous urticaria (Review)"

Cochrane Database of Systematic Reviews 2014, Issue 11. Art. No.: CD006137., підготувала Марія Ковальчук